Свою першу в житті фотовиставку 22-річний Микола Дяченко з Тисмениці представив у просторі «Промприлад. Реновація» в Івано-Франківську. Правильніше сказати, її організували соціальний кооператив “Файні ябка”, друзі юнака та небайдужі люди, бо сам він публічних заходів уникає. Микола з народження не чує, через те не може говорити. Але за нього промовляють світлини.

 Під час виставки Микола відмовлявся ставати до інтерв’ю. Хіба уже після закінчення її відкриття фотографувався з рідними, друзями, благодійниками. А ще охочіше сам брав фотоапарат до рук – так йому звичніше.

Напевно, розумів, що про нього говорили інші, бо вміє «читати з губ». Сам нічого не говорив, навіть мовою жестів. Відчувалося, що хвилюється, ніяковіє, соромиться отієї сторонньої уваги.

Він звик до тиші, яка завжди, з народження, була навколо нього. Ця перша виставка теж так називається – «Тиша». Вона відчутна у світлинах. Людська рука в зеленій кукурудзі. Знак «Стоп» на тлі снігу та гір. Маленький подорожуючий під безмежним небом над ним. Згоріле від блискавки самотнє дерево посеред поля. Постать юнака за парканом-сіткою…

Важко передати зміст світлин, зрештою, кожен в них може побачити щось своє.

– Вийшло так, що згорів комп’ютер і дуже багато Миколиних робіт втрачено назавжди, –  каже товариш фотографа Андрій Негрич, який допоміг зробити виставку. – Нам вдалося зібрати ці 45 світлин. І ще, можливо, є в соцмережах, які поширював раніше.

Більшість представлених фото – пейзажі: поле, гори, місто. Портретів мало, а якщо і є, то більше силуетних. І зовсім нема «постановних», штучних композицій.

Щоб зробити ці фотографії, Микола мандрує, іноді разом з друзями.

– Часто він просить, щоб я пішов з ним на фотографію, – розповідає Степан, який познайомився з Миколою чотири роки тому. – За допомогою фото він може показати, як бачить, чує і відчуває навколишній світ.

Назвати точну дату, коли до сина прийшло захоплення фотографією, Іванна Дяченко не може. Каже, коли мав 12-13 років.

– Спершу то було зацікавлення фототехнікою, – згадує мама Миколи. – Дивився, які є фотоапарати, які об’єктиви. А потім уже сказав мені, який фотоапарат хоче. І в 14-15 років почав фотографувати.

Навчався Микола у звичайній школі в Тисмениці. Однак ота вроджена вада не могла не позначитися на його житті.

– Він добрий, позитивний, постійно жартує і багато мріє, –  розповідає про друга Андрій Негрич, – але він важко зближується з людьми.

Мама зізнається, що на певний час навіть полишив фотографування.

– Зі своєю, – пані Іванка підшуковує слово, – вада, не вада він трошки закомплексував. Дехто йому говорив, що він не буде фотографом, бо то треба чути, треба говорити, то він фотографував «лише для себе».

На щастя, поряд є мама і товариші, які переконують, що глухота – то не є вада, з нею можна і потрібно повноцінно жити. Можливо навіть, вона дає змогу бачити більше і гостріше за звичайних людей.

Організовувати виставку Миколиних фоторобіт допомагала Світлана Буценко з Тлумача. Разом з Андрієм Негричем згадують, що довго довелося переконувати юнака, аби погодився показати людям свої роботи і прийти до них на зустріч. Пані Світлана каже, після Івано-Франківська хочуть повезти виставку до Тлумача, потім до Галича.

Микола Дяченко став другим у проекті «Від ремесла до визнання» соціального кооперативу «Файні ябка» з Обертина.

– З Миколиних робіт мене особливо вразила одна: пшеничне поле, де повні колоски схиляються до землі, а порожні пнуться вгору, – зазначив засновник соціального підприємства, депутат обласної ради Богдан Станіславський. – Так і з творчими людьми – вони скромні, не вміють себе просувати. Таких людей потрібно підтримувати.

Можливо, з часом захоплення стане для Миколи Дяченка професійною справою. І тиша навколо нього зникне.

Галина Добош.