Неочікувано багато людей прийшло в публічну бібліотеку Тлумацької ОТГ на зустріч з художницею-самоуком з с. Королівка Михайлиною Штиглян. Саме ця 79-річна жінка стала першою героїнею проекту «Від ремесла до визнання», який започаткував соціальний кооператив «Файні ябка» з Обертина. За словами засновника підприємства, депутата обласної ради Богдана Станіславського, «є в наших селах багато людей, які гарно пишуть, малюють, вишивають, але про тих мало хто знає, тож ідея проекту в тому, щоб знаходити таланти «з народу» і робити їх відомими».

 

Вона вишиває і пише вірші, читає духовну літературу і вирощує квіти, і навіть ткала колись верети. Та найбільше любить малювати, хоча сама частіше вживає слово «писати». Коли дивишся на картини Михайлини Штиглян, найперше спадає на гадку визначення «селянський примітивізм». Пласкі форми, чисті кольори, відсутність повітряної перспективи та інших ознак академізму – таким є офіційне визначення цього напрямку в мистецтві. І це знаходиш в її картинах. Водночас вони яскраві, щирі і добрі. Здебільшого на них сільські хатки, ліси або поля, і чи не на кожній – ріка або озеро.

– Вода – то життя, – каже художниця. – А сила – від землі.

На виставку в бібліотеку майстриня подала 20 робіт. А загалом їх намалювала-написала більше двохсот. Втім, зізнається, ніколи не підраховувала, тож точної цифри не назве.

– Відки знаю, кілько їх, – щиро дивується. – Не рахувала.

А ще зізнається, що оте прагнення малювати було непереборне, від неї наче незалежне. Ба більше, навіть того соромилася і на початках з тим ховалася.

– Не вчилася нігде, абсолютне, але я змалечку любила малювати, – згадує пані Міхаліна, як дехто зве її у селі. – Я вперід малювала на карточки квіти. Спершу писала олівцем, гуашшю, навіть не знала, що є масляні краски.

Як була Михайлинка молодою, мама не пустила вчитися, боялася, що не повернеться донька додому. Тато помер, жили тоді втрьох з мамою і молодшим братом, господарка впала на жіночо-дитячі плечі. Ще й сусідки мамі нашіптували «хто робитиме?», не вважаючи, очевидно, малювання роботою. А як уже була Михайлина заміжня, то чоловік не пустив вчитися. Мовляв, двоє дітей вдома хто глядітиме? А коли після того ще двоє діточок знайшлося, то вже й сама про науку не думала.

– Я робила дояркою, а хотіла страшне малювати. А де буду малювати – я сі встидаю, аби хтось не видів, – згадує жінка, як  з отим малюванням ховалася десь поза хати.

Чому ховалася? А хіба в селі не головною завжди була господарка, поле, ферма? Їй так здавалося. І вже тепер згадує, що коли прийшли родичі чоловіка її сватати, то «вкрали» намальовану нею картину, що висіла між образами. Тоді вона і не помітила, аж поки, прийшовши за невістку, не побачила ту картину на стіні в хаті чоловікових батьків. Звичай щось «красти» з хати молодої – то одне, але якби не сподобалася картина, то хіба б прикрасили нею селянську хату? А коли пізніше збудували з чоловіком свій будинок, то намалювала картину «замість килима», на який коштів у молодої сім’ї не було.

Після народження третьої дитини Михайлина Штиглян пішла працювати в дитячий садок. Уже в старшому віці 13 років робила в церкві.

Власне, з церкви і почалася «легалізація» її захоплення. Коли в 1990-х роках реставрували у їхньому селі церкву, що до того була закрита, насмілилася розпитати художників про фарби. Тоді і перший справжній пензлик отримала, і про олійні фарби дізналася від завклубом.

Може, не всі односельці розуміли, нащо їй те малювання. Але чоловік та четверо дітей до маминого захоплення ставилися з повагою. Зараз діти живуть окремо, чоловік відійшов у засвіти. Жінка зізнається, що досі ця втрата болить.

– Дідо, – так з любов’ю згадує про чоловіка, – рамки робив, допомагав мені полотно натягати, бо удвох легше. Полотно натянемо, зроблю ґрунтовку, а як висохне, тогди я сідаю і малюю. А тепер діда нема, я хочу натягнути полотно – тєгну, тєгну, а воно пішло не так… Ще маю рамки, дідом зроблені. Нераз прийду з города, а дідо каже: «Відпочивай», – продовжує сільська художниця. – А я коло сего відпочиваю.

Розумів чоловік і те, що малювання потребує затрат.

– Як я отримувала пенсію, то заїжджала в Станіслав, у той магазин, де є краски, – розповідає Михайлина Штиглян. – Хоч пензлик або тюбик масляної краски, але таки куплю. Тогди то-то, тоги то. А полотно раньше було не таке дороге.

Замовляли її картини односельці, робила образи для церков у різних селах Тлумаччини. Коли дочка віддавалася, намалювала для весільного шатра картину, на ній Матір Божа. На багатьох полотнах зображає ангелів-хоронителів. Є на її картинах і великодній хліб, і вишивки, і калина. Та найбільше – сільські пейзажі.

Ніколи малювання не мала за бізнес. Якось на виставці «Карпатський вернісаж» в Івано-Франківську її запитували, чому так тано продає свої роботи. Вона з селянською безпосередністю відповіла: «Я ще намалюю».

Або згадує, як на автобусній розговорилися з якимось чоловіком про Королівку і той сказав, що купив у їхньому селі гарну картину. Художницю не впізнав, хоча то у неї купив, але її те не засмутило. Головне, що догодила своєю роботою.

Мала і персональну виставку з 30 робіт в Івано-Франківську, в навчально-методичному центрі культури і туризму.

До своїх картин Михайлина Штиглян придумує назви – «Туман в горах», «Заробітчанка», «Ангел-хоронитель» і навіть невеликі вірші. В минулому році районна газета «Злагода» видала її поетичну збірку «Засіваю землю квітами любові».

– Цеї хати вже нема, тут жила баба-солдатка, вже померла, –  мисткиня бере одну картину і показує. – Це через дорогу від моєї хати. А тут на березі берізка. Якби ще було полотно, то я далі б малювала. Я цю картину назвала «Запорошена горем хатина».

Запорошена горем хатина

І обшарпана горем судьба.

Там солдатка жила незборима,

Її мужа забрала війна.

Малює жінка в літній кухні. Має столичок, який зробив їй дідо. Каже, взимку менше малювання, бо треба палити дрова. Але, зізнається, без того не може.

– Я дякую Богу, що дав мені цей талант, – каже Михайлина Штиглян, самодіяльна художниця з Королівки. – Я без Божої волі не робила нічого.

Галина Добош.